top of page

Рай і пекло острова Норфолк



Історія заселення безлюдного острова Норфолк, що його відкрив Джеймс Кук 10 жовтня 1774 року під час своєї другої подорожі навколо світу, тісно повʼязана з історією європейського підкорення Австралії.


Перший флот — одинадцять британських кораблів, які в січні 1788 року прибули до Нового Південного Вельсу — мав два завдання: створити тут колонію для засуджених в Англії злодіїв і заснувати поселення на острові Норфолк, що його капітан Кук визнав корисним для кораблебудування. Метою було випередити французів, чиї кораблі активно досліджували цей регіон і шукали нові території для своїх колоній.


За кілька днів після прибуття Першого флоту до Ботані-Бей (район теперішнього Сіднею) туди ж завітала французька експедиція на чолі з капітаном Лаперузом. Побачивши в затоці півтори тисячі британців, французи вирішили не затримуватися в Новій Голландії (тодішня назва Австралії), а йти далі, до островів південної частини Тихого океану.


Це підштовхнуло командувача флоту Артура Філліпа поквапитися з виконанням другої частини завдання. Вже за місяць до острова Норфолк скерували корабель «Сеплай» під командуванням лейтенанта Кінга. На борту було пʼятнадцятеро засуджених (шість жінок і девʼятеро чоловіків) та восьмеро вільних людей — охоронців і матросів. Вік прибулих був від 16 до 72 років. Вони мали створити поселення: звести житлові будинки, адміністративні споруди, корабельний причал, склади для продовольства, дороги, водяний млин тощо. І, звісно, займатися сільським господарством, щоб забезпечувати себе всім необхідним.


Робота була пекельно важка, але за лейтенант-губернатора Кінга поселенцям дихалося трохи вільніше, ніж іншим каторжникам у материкових колоніях. Їм дозволялося створювати сімʼї, і вже за десять місяців на острові народилася перша дитина. Населення колонії, що набула назви Кінгстон, швидко зростало, поповнюючись усе новими й новими засудженими з Австралії.


Перше поселення проіснувало 26 років. У 1814-му його вирішили ліквідувати як дуже віддалене й невигідне, а людей перевезти до колонії, яку десятьма роками раніше заснували на острові Тасманія (тодішня назва — Земля Ван Дімена). Усі будови британці спалили, щоб не дісталися французам. Більшість свійських тварин взяли з собою, окрім десятка собак. Їх залишили, сподіваючись, що вони винищать решту худоби, яка ховалася в лісі. Острів мав повернутися до первісного стану райського куточка.


Проте вже через одинадцять років поселення відновили як штрафну колонію. Туди відправляли засуджених, що вчинили повторні злочини. На три десятиріччя райський острів перетворився на справжнісіньке пекло. Лейтенант-губернаторів з числа морських офіцерів, які керували островом у першому поселенні, тепер замінили коменданти — сухопутні військові офіцери та поліціянти. За тридцять років існування другого поселення їх було шістнадцять осіб, деякі — справжні садисти й кати.


«Навіть якби нещасні на острові Норфолк були бісами, а не людьми, з ними не можна було б поводитися гірше», — таку характеристику життю каторжників на острові давали державні інспектори, які відвідували штрафну колонію. «Пекло в раю» — цей термін закріпився за Норфолком. І повстання в цьому пеклі відбувалися досить часто.


Зрештою, попри значні вкладення у відновлення інфраструктури острова, колонію довелося вдруге ліквідувати, а засуджених знову перевезти до Тасманії. Останній корабель відбув туди у травні 1855 року.


На цьому каторжницька історія острова Норфолк завершується. Але найцікавіше чекало попереду.


І тут ми знову маємо повернутися в 1788 рік.


У той самий час, коли Перший флот успішно дістався берегів Австралії, паралельно з ним до південних морів Тихого океану прямував інший англійський корабель, яким керував капітан Блай. Це було невеличке транспортне судно «Баунті», що його спорядило Адміралтейство за порадою Джозефа Бенкса, на той час президента наукового Королівського товариства. Джозеф Бенкс, який супроводжував Джеймса Кука в його першій навколосвітній подорожі, був вражений властивостями одного з основних харчових продуктів на Таїті — плодами хлібного дерева. І коли англійські плантатори з Карибських островів почали скаржитися на нестачу там продуктів для годівлі завезених з Африки рабів, Бенкс згадав про ситну й дешеву їжу таїтян і порадив премʼєр-міністрові завезти ці чудові рослини на Кариби.

Лейтенанта Вільяма Блая, який десять років тому супроводжував Кука в його третій і останній навколосвітній подорожі, призначили капітаном «Баунті» й наказали привезти на Ямайку тисячу саджанців хлібного дерева.


Ця подорож увійшла в історію мореплавства своїм найвідомішим у світі заколотом на борту корабля. Про неї написано безліч книг, знято кілька кінофільмів, а Марлон Брандо в ролі ватажка бунтівників Флетчера Крістіана підкорив не одне жіноче серце.


Я не викладатиму тут усієї історії бунту на «Баунті». Скажу лише, що девʼятеро заколотників під проводом Крістіана знайшли маленький віддалений острів Піткерн, що його відкрив у 1606-му Кірос і перевідкрив у 1767-му Катерет. Оскільки точних координат цього острова не було, то бунтівники, яким загрожувала шибениця, мали непоганий шанс там сховатися. Вони спалили свій корабель і розпочали нове життя на райському острові.


Разом з девʼятьма чоловіками-англійцями були дванадцять таїтянок і шестеро таїтян. Ця гендерна диспропорція зрештою призвела до трагедії. Цивілізаційний експеримент, коли материнська лінія мала полінезійське коріння, а батьківська — європейське, опинився під загрозою, оскільки чоловіки-таїтяни резонно ставили запитання: чому кожен з білих людей має по жінці, а ми — одну на двох?


Ба більше: землю на острові розподілили лише серед англійців, а таїтян використовували як рабів. А коли дві їхні жінки під час пологів померли, то нерівність ще більше поглибилася.


Розвʼязали цю проблему просто й кардинально: таїтяни вбили пʼятьох англійців разом з Флетчером Крістіаном, і жінок одразу всім вистачило. Але таїтянські вдовиці були не в захваті від того, що їхніх дітей позбавили батьків, а їх самих — коханих чоловіків. І вони помстилися: тієї ж ночі всі їхні одноплемінники були вбиті. Отже, за шість років з часу прибуття на Піткерн у спільноті залишилося десять жінок, четверо чоловіків і купа дітей.


Але на цьому демографічна криза не спинилася. Англійці, що навчилися робити самогон, влаштовували пʼяні бешкети, і зрештою троє з них загинуло. Станом на 1808 рік на острові мешкав один-єдиний чоловік — Джон Адамс, який керував громадою з вісьмох жінок і двадцяти пʼяти дітей.


Британський уряд уже знав, що частина моряків з «Баунті» оселилася на Піткерні. Туди заходили китобійні судна, і навіть кілька чоловіків залишилися жити на острові. Джон Адамс, єдиний бунтівник, що залишився живим, отримав помилування. А 1838 року Піткерн офіційно ввійшов до складу Британської імперії.


Громада швидко зростала, оскільки полінезійські дівчата починали народжувати рано. І настав час, коли Піткерн виявився замалим, щоб прогодувати всіх. Лідери громади — нащадки бунтівників — звернулися до королеви Вікторії з проханням посприяти їм знайти нові землі. Тут і згадали про покинуту колонію на острові Норфолк.


Британський уряд скерував на Піткерн корабель, і вся громада, що налічувала вже 193 особи разом з дітьми — 73 дівчатками і 74 хлопчиками — переселилися на Норфолк. Піткерн на якийсь час залишився безлюдним.

Як склалася доля цих людей на новому місці, буде темою окремого допису. Скажу тільки, що кілька сімей повернулося на Піткерн, — їхню батьківщину. Тепер на обох островах серед корінних жителів ви знайдете здебільшого ті самі девʼять прізвищ, які носили їхні бунтівні пращури: Крістіан, Янг, Адамс, Кінтал, Маккой, Браун, Мартін, Мілз, Вільямс. Їхню мову, яка утворилася з суміші таїтянських та англійських слів і має назву норфоʼк, нащадки продовжують ретельно плекати.


Dars-et (норф.). Оце й усе.


Але далі буде.

30 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Kommentare


bottom of page